Петро ОСИПЕНКО

Береза – дерево недовговічне. Росте вона не більше століття. Максимум – 120-130 років. І досягає висоти лише до 20 метрів, часто з кривим стовбуром. В Україні береза (Betula) має чотири види із 60-ти, які дико ростуть у північній півкулі. Найпоширенішим є вид берези бородавчастої. У “Шкільному визначнику рослин” (Київ, “Радянська школа”, 1978), який, до речі, незважаючи на назву, є прекрасним посібником навіть для фахівців, про цей вид сказано: “Дерево з гладенькою білою корою, яка у старих дерев біля стовбура чорно-сіра, глибоко тріщинувата. Крона ажурна, з пониклими гілками. Молоді пагони голі, блискучі, червоно-бурі, густо вкриті смолистими бородавочками... Утворює чисті насадження або росте разом з іншими породами. Переважно у лісових та лісостепових районах, у степу – лише по долинах річок... Деревину використовують у меблевій промисловості, з неї виготовляють фанеру і паркет. Березу широко застосовують у зеленому будівництві. Близькі види – береза пухнаста і береза низька”.

Іноді можна почути, що береза, мовляв, не є цінною породою. Більше того – агресивною стосовно землеробства. Адже швидко завойовує необроблювані кілька років поля. І тому її не варто садити у лісосмугах або для боротьби з ерозією ланів. І ось тут, не погоджуючись з останньою розповсюдженою думкою, слід запитати: а хто, власне, робить березу агресивною?

Уже минуло шістнадцять з половиною років з часу трагедії на Чорнобильській АЕС. Із зруйнованого реактора в довкілля випало радіоактивних речовин, еквівалентних 100 атомним бомбам, які впали на японські міста. Із зони забруднення були евакуйовані Ново-Шепелицький та Чорнобильський лісгосп. В зону, за колючий дріт, відійшла частина лісових площ Поліського держлісгоспу. За підрахунками спеціалістів, внаслідок аварії на ЧАЕС станом на 01.06.86 року лісові господарства України втратили 15 млн. куб. м сироростучого лісу. Втрати орної землі склали десятки тисяч гектарів. В одну мить поля і присадибні ділянки зони стали непридатними для вирощування сільськогосподарської продукції. І разом з тим, стали плацдармом для “агресивності” швидкоростучих лісових порід.

Нині спеціалісти Держкомлісгоспу, які спостерігають за розвитком лісу у зоні відчуження, відзначають: полишені сільськогосподарські угіддя, пустирі, галявини швидко заростають лісом. Вже як мінімум 15-20% площі таких земель можна переводити у вкриті лісовою рослинністю. Швидкість заростання залежить від розміру конкретного поля, віддалі до стін лісу і наявності плодоносних дерев, типів ґрунтів і гущавини травостою. В сирих і вологих умовах у складі нових деревостанів домінує береза, а в свіжих – береза і сосна. В 90-і роки в зоні були проведені великі роботи зі штучного заліснення колишніх угідь. Лісівники довго не сушили собі голови над відбором породи для цієї справи. Просто посіяли березу...

То чи “агресивна” береза за власною волею? Мало прикладу Чорнобиля? Зазирнемо в історію. Найімовірніше, тим, хто хоча б трохи знає ліс, відомо, що березняки складаються переважно з дерев одного покоління. У тіні поросль не виживає. Але як вони народжуються, березові гаї? Відповідь однозначна – на місці покинутих орних земель або масових вирубок. Особливо це помітно на території широкого ареалу поширення берези – в середній смузі Європейської частини колишнього СРСР, до якої, до речі, належать і північні землі України, та ж Зона... За часів царизму тутешні ліси вирубувалися для потреб промислового виробництва. Численні цукрові заводи вимагали палива у масовому будівництві залізниць використовувалися цінні породи дерев (на шпали), часто паровози працювали також на дровах. А на місці дубових лісів, сосни, завдяки вологому ґрунту, швидко зростала береза. Ще страшніша історія березняків, які виникли у 30-ті роки минулого століття. Масові репресії проти “куркулів” залишили землю без господаря. І знову на покинуті поля приходила береза... Ще відносно молоді березові гаї в Центральній Росії, які зараз милують око туристів, теж мають свою сумну історію. Вони – продукт покинутих сіл у Нечорнозем’ї, коли їх мешканці масово перебиралися до міст. Свою частку в поширення берези внесла війна з фашизмом, коли вирубувались цінні породи для потреб фронту, для палива, а згодом – для відбудови зруйнованих сіл і міст. То чи “агресивна” береза за власної волі?

Заперечуючи таку думку, варто швидше ставати на захист породи. Лісівникам – дбати про її розведення, а неспеціалістам – пам’ятати про цінність деревини берези. А щоб не бути голослівним, нагадаю чудову легенду карело-фінського епосу “Калевала”.

Одного разу мудрий Вяйняйнен вертався з лісу додому. І раптом почув плач згорбленої берези. Він її запитав: “Чому плачеш, білявко?” На те відповіла вона йому: “Плачу за своєю гіркою долею. Весною ріжуть мене ножами, – кров шукають; влітку – шкіру ликують, молоде гілля, мої коси, ламають на віники; а взимку і того гірше, – зрубують та спалюють... Горе мені!” Відповів на те старий: “Не плач, березо. Будеш і ти ще веселитися”. Та й змайстрував з берези кантеле (фінський народний музичний інструмент).

У легенді, напевне, йдеться про карельську березу. Вона справді не милує око зовнішньою красою. Нема у дерева стрункості, притаманної її сестрам з дещо південніших країв. І все ж її вважають шедевром рослинного світу. Німці називають її царською; шведи – полум’яною, а інколи – лілійним деревом; карели – кучерявою койву. І всі ці чудові назви даються карельській березі за красу її деревини, зріз якої швидше подібний до шляхетного мармуру, ніж на звичний малюнок текстури.

За гарну текстуру карельська береза цінується ще з давніх часів. Археологічні розкопки у Фінляндії, а також фольклорні джерела свідчать, що вже в кам’яному віці із неї вирізали посуд, інше домашнє начиння. Згодом – рала, втулки до коліс, топорища. Навіть податки карели сплачували деревиною кучерявої койву. Наприкінці 18-го століття карельську березу стали широко використовувати для виготовлення меблів, панелей, дверних коробок, художніх виробів: скриньок, портсигарів, жіночих прикрас. Багато виробів з койву стали цінними експонатами багатьох музеїв світу.

Мода на деревину карельської берези призвела до різкого скорочення її запасів. Ще більші втрати дереву завдали Фінська і Друга світова війни. Дійшло до того, що зараз у Фінляндії дерево охороняється державою. А за деревину платять не за об’ємом, а за вагою. Причому, ціна дорівнює ціні цукру, який, як відомо, у Фінляндії не виробляється. Хоча, тим часом, її ареал охоплює Скандинавські країни, Польщу, східні райони Німеччини, гірські масиви Словаччину. Росте дерево і в Україні.

Науковці-лісівники давно дошукуються розгадки краси карельської берези. Адже так достеменно і не відомо: чи це окремий вид берези, чи результат вірусної хвороби. Адже, наприклад, при схрещуванні з березою бородавчастою, одні деревця розвиваються у звичайну березу, інші – з візерунковою текстурою. Причому, ознаки карельської краси з’являються на 5-7 рік. Далі – теж цікаво. З часом, трапляється, що “візерункова” береза переростає у звичайну. І такі зміни спостерігаються по всьому ареалі її розповсюдження. Подібні випадки, звичайно, перешкоджають дійти остаточної думки: кучерява койву – окремий вид, чи це просто форма берези бородавчастої (повислої). Безперечним є інше. Карельську березу варто розводити заради реалізації її деревини. Наприклад, для виготовлення шпону. Та ще й продавати на вагу, як це роблять фіни. Або ж налагоджувати виробництво художніх виробів, що дасть ще більші прибутки.

За свідченням скульпторів, які працюють з деревом, вони вже давно звикли купувати високохудожню деревину на вагу. А чому б і ні? Високохудожні вироби з дерева за своєю ціною нерідко складають конкуренцію виробам із напівдорогоцінного каменю. Та й більш масове, сувенірне, виробництво теж високорентабельне. Різноманітні скриньки, жіночі прикраси не залежуються на прилавках художніх салонів.

Один із майстрів, який реалізує свою продукцію на Андріївському узвозі в Києві, сказав, що приклад художніх салонів ще й не повністю показує попит. Розмаїття виробів на славнозвісному мистецькому ринку, – тільки вершина бізнесового айсберга, який нагромадився за роки незалежності України.

“Сюди, на Андріївський, потрапляють роботи переважно або невідомих авторів (студентів, сільських самородків), або забраковані при відборі в іменитих авторів перекупниками”, – прокоментував ситуацію чоловік, який із зрозумілих причин відмовився себе назвати. А перекупники, в свою чергу, не “розмінюються” на гривневого споживача. Більшість оригінальних робіт вивозиться за кордон. А стосовно карельської берези, мій співрозмовник, правда не володів повною інформацією. Її, за його словами, просто не пропонують у вигляді заготовок. А поодинокі скриньки, які можна побачити на мистецькому ринку, продають в “у.о.” за шаленими цінами...

Подібна ситуація склалася і з березовим капом. Його теж важко купити майстрам прикладного мистецтва, скульпторам. Хоча він міг би і не бути дефіцитом. Як відомо, кап частіше зустрічається на березі бородавчастій. А березових гаїв достатньо. (Про що сказано вище). Та й раніше, ще за царських часів, кап був доступним. Свідчення цього – історія мистецтва різьблення по капу.

Капове виробництво відоме з 18-го століття. Найчастіше майстри використовують березовий кап. Як відомо, це особлива деревина, яка являє собою велику кількість нерозвинутих пагінців, сконцентрованих на дуже малій площі. Кожен з них міг би стати гілкою. Але їх так багато, що жоден не набирає сили для розвитку.

З капом не може конкурувати жодна текстура. Недарма ж його ще називали лісним порфіром і дерев’яним малахітом. Також дуже гарна текстура капу волоського горіха, груші, черемхи, вишні.

У вісімнадцятому столітті, коли розширилось мистецтво різьблення по деревині капу, багато майстрів були досить знаними, їх вироби прикрашали палаци наближеної до царя знаті. Історія зберегла імена майстрів Григорія Маркова, Луки Перестороніна. Семен Бронников уславився тим, що із капу різав футляри для кишенькових годинників. П’ять із них нині зберігаються в Оружейній палаті московського Кремля. В ті часи різали не тільки мініатюрні речі: табакерки, портсигари, скриньки для дорогоцінностей. Із капу виготовляли навіть меблі.

Нині, трапляється, капом називають звичайні нарости на дереві. Між собою вони зовні схожі. Але текстура у наросту абсолютно не схожа на капову. Тому заготівлею останнього займаються тільки досвідчені майстри. Хоча, слід сказати, зрізи наросту теж трапляються достатньо гарними. Вони мають річні кільця, інколи дуже переплутані. Завдяки цьому текстура має схожість з мармуром. У давні часи з наростів робили міцні ручки до молотків.

Спеціалісти визнають два види капу: стрілковий і кап-корінець. Стрілковий (голчатий) зароджується і розвивається, головним чином, на стовбурах і товстому гіллі. Якщо зробити поперечний розріз дерева через кап, тоді видно місце його зародження. Малюнок текстури набирає форму лійки, яка звужується до центру, що і являє собою місце зародження капу.

Голчатий кап – дуже рідкісне явище. Росте він повільно і тільки навесні. Після появи листя – ріст припиняється. Через це великий кап у природі знайти нелегко.

Кап-корінець за своєю будовою схожий на стрілковий. Але розвивається він на корінні і прикореневій частині дерева. Малюнок текстури у нього крупніший, темніший. На ній можна побачити багато плям і порожнин, що знижує її художню цінність.

Шукають кап у мішаних лісах, вздовж річок, струмків, біля боліт. Тобто там, де ґрунт достатньо вологий. Зазвичай, капи трапляються на старих деревах. До речі, їх можна знайти і у місті. Вони, буває, розвиваються у скверах на тополях, американських кленах і на липах.

Зрозуміло, що кап треба зрізати тільки взимку, коли дерево перебуває у спокої. Або ж на колодах, перед запуском їх у пилораму. Зрізають кап зі стовбура вниз, направляючи пилку тільки вертикально, щоб не пошкодити підкорове тіло стовбура. Якщо пилку затискує, забивають у розпил дерев’яні клинки. Після того, як кап зрізаний, місце спилу зафарбовують олійною фарбою або оліфою.

Кап добре піддається обробітку, не тріскає, не зсихається. При цьому він у кілька разів міцніший від “рідної” деревини. Тому скульптору доводиться добре продумати майбутній витвір перед тим, як стати до роботи. Різьблення по капу таке ж важке, як і робота з каменем.

Найчастіше кап розпилюють на дощечки завтовшки 3-5 мм для виготовлення скриньок, прикрас, а ще для мозаїки. В такому варіанті деревина використовується практично повністю. А ось вже при виготовленні посуду втрачається до 80% об’єму деревини. Тому такі вироби й коштують більше. А якщо, наприклад, з капу роблять вишуканий різьблений таріль, – його ціна сягає ціни оригінального витвору мистецтва і вимірюється сотнями американських доларів.

При різному розпилі капу малюнок текстури різко змінюється. В одному випадку він може бути довгастий, що нагадує північне сяйво, в іншому – схожий на малахіт. Але найцікавіший зріз – хордовий. Він дає крапельно-голчатий малюнок. Кожна “краплинка” оточена кільцями різного кольору і відтінків, які з’єднуються між собою барвистими переливами.

Після розпилу капу на дощечки, їх занурюють у воду і притискають тягарем-каменем. В жодному разі не можна притискати металом, бо він залишає після себе темні плями. Посуд з дощечками ставлять на вогонь і кип’ятять 2-3 години. Завдяки цьому з капу виварюється сік. Виварений кап набирає золотистого кольору, а також краще всмоктує лак. Після варіння дощечки складають одна на одну через прокладки (краще з дерева) товщиною не менше 5 мм і струбцинами затискують між двома площинами: з дерева, текстоліту, металу, каменю. В такому вигляді дощечки сохнуть 10-15 днів. Після цього їх можна використовувати для роботи. Таким же чином готують і дощечки з наростів.

У природі кап зустрічається рідко. Правда, вже навчилися вирощувати штучний кап на горіхові. Зокрема, на південних схилах гір Киргизстану ця справа поставлена мало не на промислову основу. Місцеві горіхові капи йдуть на виготовлення шпону. А ось березовий кап не піддається штучному вирощуванню. Хоча, треба віддати належне науковцям. За радянських часів у Підмосков’ї було посіяно насіння капових беріз. Із саджанців закладено гай. Але поки що результатів чекати рано. Адже кап виникає на зрілих деревах. Проте російські лісівники не втрачають надії. За гаєм ведуться наукові спостереження. І якщо експеримент вдасться, – гай стане золотим чи не в повному розумінні слова. 

Газета "Деревообробник"