Мергель С.С., Вінтонів І.С., Делеган І.В., Делеган І.І.

Український державний лісотехнічний університет

Ще у сиву давнину люди виготовляли примітивні дерев’яні музичні інструменти. Їх використовували як на полюванні так і в хвилини відпочинку. З плином часу інтерес до музики та музичних інструментів зріс. В результаті виникла наука і така наука - музикальна акустика. Велику роль у її розвитку відіграли стародавні греки. Одним із перших відомих музичних інструментів був монохорд, про який згадується у працях Евкліда. Значно пізніше з`явилася гітара. Цей своєрідний струнний музичний інструмент відомий з усних переказів та письмових джерел багатьох народів світу .

За технікою гри гітара належить до групи щипкових музичних інструментів. Складається вона із резонуючого корпуса, шийки з грифом і струн натягнутих паралельно в площині деки. Гриф, як правило, виготовляється із деревини твердих порід і розділяється металевими поріжками. Поріжки конструктивно розміщуються таким чином, щоб проміжки між ними (лади) утворювали хроматичну послідовність звуків. Притискаючи струни до ладів, музикант обмежує довжину частоти її вібрування, що дозволяє одержувати звук певної висоти.

Батьківщиною гітари важається Іспанія, де були широко поширені два її різновиди - мавританська і латинська. Зі середини ХІІІ ст. Відомості про еволюцію гітари, її властивості та роль в музичному житті стають значно повнішими і точними.

Мавританська гітара має овальну форму, нижня дека випукла, струни металеві, закріплені на основі корпуса. Грають на мавританській гітарі за допомогою плектра, що зумовлює різкість звучання. На відміну від мавританської, латинська гітара більш складна за формою: овальна нижня частина має звуження в напрямку грифа, плоску нижню деку. Латинська гітара за особливостями конструкції і звучання дуже подібна до сучасної класичної гітари: сплюснутий, злегка витягнутий в “талії” корпус, резонансний отвір розміщений посередині, шийка з грифом має поріжки.

Знаменним періодом в розвитку гітари є XVI ст. Якщо до цього періоду гітара займала почесне місце поруч з віолою, ребеком, арфою і лютнею, то тепер вона попереду всіх. Дуже швидко “гітарна” мода розповсюджується у Західній Європі, завойовуючи Фландрію, Англію, Італію, крім Іспанії. На розвиток гітари вплинула еволюція лютні. Кількість струн гітари, на зразок лютні збільшується до одинадцяти. Характер і специфіка інструмента визначається його строєм. П’ятий ряд додається з боку високої струни, що дає стрій типу: Соль, До, Мі, Ля, Ре, але в результаті впливу лютні п’ятий ряд буде добавлений до басових струн. Тому в Європі до кінця XVIII ст. найбільш поширеною була гітара з п’ятьма рядами. Перша відома сьогодні гітара з п’ятьма хорами, належить музею Королівського музичного коледжу в Лондоні. Виготовлена в Ліссабоні в 1581 році Мельчіором Діасом, вона є проміжною між гітарами XVI ст., від яких успадкувала пропорції, і гітарами XVII ст. Конструкція гітари Діаса: корпус (нижня дека і боковини) вирізаний (видовбаний) із суцільної деревини палісандра; дно випукле; верхня дека підтримується із середини тільки двома пружинами.

Для виготовлення вишуканих, високомистецьких, багато орнаментованих класичних гітар майстри використовували цінні матеріали: рідкісні породи деревини (чорне-ебонове), слонову кістку, черепаховий панцир. Нижню деку і боковини декорують інкрустацією. Верхня дека залишається простою і виготовлена із хвойної деревини (ялини). Резонансний отвір і краї корпуса оздоблюють узором із пластинок деревини різних порід. Важливим декоративним елементом стає резонансний отвір, оздоблений тисненою шкірою, який не тільки гармонує з красою всього корпуса, але і пом’якшує звуки. Пластинками слонової кістки, закріпленими вузькими прожилками коричневого дерева, оздоблюють весь корпус. Такі інструменти в Європі вважаються великою рідкістю. З початком 1600-тих років визначаються нові конструктивні особливості гітари. Розміри їх збільшуються, корпус стає об’ємнішим, високі струни роблять жильними, а низькі із міді або срібла. Габаритів розмірів не існувало, вони визначались майстром. До наших днів дійшов прекрасний зразок гітари (зберігся у музеї паризької консерваторії), датований 1749 роком, і очевидно, призначений для королівського двору. Інструмент виготовлений в майстерні “королівська гітара” Клода Буавена прикрашений пластинками із черепахового панцира та інкрустований перламутром. Порівняльна характеристика габаритних розмірів основних частин гітар наведена в таблиці 1.

Таблиця 1.

Порівняльна характеристика габаритних розмірів основних частин гітар

Впродовж останніх років XVII ст. з’являються суттєві нововведення, що визначають важливий етап у поступовому формуванні сучасної конструкції гітари. Змінюються пропорції, акцентується згин корпуса і зовнішній вигляд. Майстер музичних інструментів намагався підкреслити природну красу деревини палісандра для дорогих інструментів, а для інструментів поміркованої вартості деревини кипариса і місцевих порід (ясен, в’яз, клен, фруктові). Поріжки стають фіксованими і вставленими в гриф, роблять їх із слонової кістки. В Іспанії майстри музичних інструментів підкреслюють підвищені акустичні властивості віяльного (від іменника “віяло”) розміщення пружин верхньої деки. Невідомо, хто був автором цього винаходу, але Хусе Бенедикт де Кадікс один із перших використовує цей спосіб як новий принцип конструкції. Інструмент, який вийшов із його майстерні у 1783 році і зберігається в музеї музичних інструментів у консерваторії в Барселоні має три пружини, що розміщені саме таким способом. Пізніше майстер із таким же прізвищем Кадікс, Хуан Пажес, виготовляє інструмент, верхня дека якого підтримується п’ятьма пружинами, в іншій гітарі (1797 р.) їх уже сім. Ці вдосконалення, що були впроваджені в практику іспанськими майстрами, є нововведеннями у розвитку гітари. Другим важливим етапом еволюції є стрій інструмента, який стає фіксованим. Таким чином можна передбачити, що в різних кроїнах Європи практикуються гітари із шістьма одинарними струнами. Майстри музичних інструментів працювали в Європі і в Америці. Музичні інструменти створюють в майстернях Луїса Панормо із Лондона, Георга Штауфера із Відня, К.Ф.Мартіна із Нью-Йорка, Дж.Г.Шродера із Пітсбурга. До них треба додати блискучу іспанську школу, яка заявила про себе в останньому десятилітті XVIII ст.. У Франції можна відзначити виникнення в Міркурі провінційного центру з виготовлення музичних інструментів, який з часом прославився своїми скрипками, а також досягненнями двох паризьких майстрів-лютністів Рене Лакота і Етьєна Лапревота.

Творча діяльність Рене Лакота, який був майстром прославлених гітар того часу, проходила в Парижі. Він спілкується і співпрацює з усіма тодішніми визначними віртуозами – виконавцями: Каруллі, Каркассі, Сором. На їхнє прохання він проводить багаточисельні експерименти в розвитку гітар. Для Фернандо Сора він створює модель з сімома струнами. У співпраці з Каруллі виготовляє декакорд - це особливий інструмент з п’ятьма додатковими струнами, розміщеними із зовнішньої сторони шийки. Він винайшов механізм закріплення кілків, припідняв гриф відносно корпуса, завдяки чому він продовжується аж до резонансного отвору, на якому нараховується вісімнадцять латунних поріжків.

Етьєн Лапревот спеціалізувався спочатку у виготовленні скрипок, але подальша його діяльність була спрямована на виготовлення гітар. Удосконалюючи конструкцію і постійно добиваючись покращення звучання, Лапревот, як і Рене Лакот, видозмінює окремі конструктивні елементи. Нижня дека приймає форму скрипки, резонансний отвір виготовлений у вигляді овала, а корпус заокруглений.

У другій половині ХІХ ст. в більшій частині Європи гітару витіснило фортепіано. Виняток склала тільки одна Іспанія. Серед іспанських майстрів - Антоніо де Торрес (1817-1892 р.р.), до сьогодні визнаний одним із кращих майстрів гітар не тільки на іспанському півострові, але і в Європі, де його називають “Страдіваріусом гітари”, а інструменти виготовлені ним прославились у всьому світі. Гітари, які він конструює з початку 1850 року вельми сучасні. Як і всі великі майстри, Торрес експериментує і добивається покращення якості і сили звучання гітари. Він пропонує нові конструктивні параметри гітари, зокрема: збільшує об’єм корпуса, робить його більш широким і глибоким; встановлює довжину вібруючої струни (65 см); гриф продовжує до резонансного отвору; на підставці залишає поріжок; визначає оптимальну кількість (сім) віяльних пружин і новий принцип їх розміщення (за схемою неправильного п’ятикутника з основою поперечної пружини до резонансного отвору). Ці інструменти наділені всіма ознаками сучасної гітари.

Наприкінці XVIII ст., коли цигани отримали право на поселення в містах Іспанії, вийшло із невідомості мистецтво “фламенко”. Своєрідне музичне дійство об’єднує на маленькій сцені двох або трьох співаків, трьох або чотирьох танцюристів і двох гітаристів. Виконання включає в себе одночасно танець, спів і гру на гітарі. Відомо, що в цей час не існувало різниці між гітарою класичною і гітарою “фламенко”. Обидві вони мають шість рядів подвійних струн, а звук повинен бути одночасно і виразним і коротким і чітко - ударним. Тому майстри, що виготовляли такі інструменти, змушені були вибирати особливі породи деревини, такі як ялину для дек і кипарис іспанський для корпуса. Створення моделі гітари “фламенко” пов’язане з іменем Антоніо де Торреса. Одна із перших виготовлених у його майстерні гітар (1860 р.) була як і класична гітара з шістьма одинарними струнами, однак її параметри дещо видозмінені.

Будова гітари “фламенко” характеризується полегшеною конструкцією. Дека підтримується тільки п’ятьма віяльно розміщеними пружинами. Гриф із палісандрової деревини (а не із чорного дерева, що зменшує його масу) виготовляють довшим і вузьким, струни встановлюють нижче, створюючи при цьому своєрідний тембр.

Впродовж багатьох століть майстри музичних інструментів працюють у рамках традиції, яка склалась, використовуючи досягнення своїх попередників. Створення сучасної класичної гітари вимагає від майстра тонкого вміння і високої майстерності. Існує два способи складання гітари. В першому випадку виготовляється спочатку форма корпуса, яка є основою для складання інструмента із різноманітних деталей, в другому випадку - навпаки, процес складання починається зі складання внутрішніх деталей. Щоб скласти корпус майстер виготовляє боковини, які з’єднують між собою верхню і нижню деки. Обидві одинакові боковини виготовляють із тої самої деревини, що і нижню деку. Нагріваючи боковини до відповідної температури, майстер надає їм необхідної форми за допомогою гнуття. В останню чергу виготовляють шийку, яка в нижній своїй частині закінчується п’яткою, і до якої кріпиться корпус. До верхньої частини шийки прикріплюють головку з колковою механікою. Процес складання шийки і корпуса здійснюють за допомогою іспанського або французького способів. При першому способі складання шийка приклеюється до верхньої деки. Потім приклеюють боковини до верхньої деки, які одночасно вставляють у пази хвостовика п’ятки. Відтак нижньою декою закривають корпус. Закінчують приклеюванням грифа до шийки, на якому встановлені ладові пластини і верхній поріжок. Французький спосіб складання суттєво відрізняється від іспанського тим, що спочатку складають корпус, а потім встановлюють шийку з грифом. Який би спосіб складання не був вибраний, процес виготовлення інструмента закінчується лакуванням, приклеюванням підставки до деки і натягуванням струн. До середини XX ст. в класичних гітарах для високих регістрів застосовували жильні струни, а низькі струни були зроблені із некрученого шовку, обвитого тоненькою металевою дротиною. Приблизно з 1945 року широке застосування знайшли нейлонові (синтетичні) струни. Однак, використання цих струн призводить до втрати особливої чистоти звучання, властивої жильним струнам.

Із розвитком ринку, передусім в країнах з дешевою робочою силою, великим попитом стали користуватися гітари фабричного виробництва. Сьогодні провідне місце серед таких виробників посідає Корея та Японія. Фірми Хондо (Корея); Ямаха, Аріа, Кохно, Текімура (Японія) забезпечують своєю продукцією більшу частину світового ринку, витісняючи такі розвинуті європейські країни як Німеччина, Італія, Чехія, Угорщина, а також Україна, Росія та ін. Проте інструменти ручної роботи, майстерно виконані окремими майстрами, продовжують надходити за традицією з Іспанії та США. В деяких випадках кустарне виробництво музичних інструментів складає основу малих провінційних підприємств, вони експортують свою продукцію навіть у США.

Серед багатьох найвідоміших майстрів світового значення на Україні вважається чернігівський майстер Микола Іванович Єщенко, котрий виготовив майже тисячу інструментів, а найкращим своїм учнем він вважає Петра Голубокого, який разом із сином виготовляє скрипки за технологією давніх італійських майстрів. У підборі деревини майстер віддає перевагу клену та ялині - у них співоча душа. Кленові дощечки виграють перламутровими хвильками, відтінками неповторного поєднання. Власне, для виготовлення гітар, а точніше нижньої деки, потрібен саме клен хвилястий, для верхньої деки - легка ялина, для інших деталей - чорне дерево та екзотична палісандра. У колишньому Радянському Союзі хоча і були відомі майстри, проте школи своєї не було.

Скрипка - це єдиний інструмент, що виступає і гарним резонатором, і разом з тим прирівнюється до художньої картини. Деревина красива тоді, коли є річні прирости (кільця), серцевинні промені. Коли все під лаком - це картина. Михайло Бондаренко вважає, що своєї найкращої скрипки поки що не зробив. Нині у колекції майстра понад 50 струнних смичкових музичних інструментів. Очевидно, тому, що цей інструмент завжди був і залишається в ореолі загадковості, а тому ніколи і ніким не пізнаний до кінця. Страдіварі народився у 1644 році. Він скрипку вдосконалив. Його скрипки мають 13 обертонів. Наші майстри досягають дев’яти. Але тут є одна часова закономірність: чим більше скрипці років - тим краще. Тобто сама скрипка з часом стає все кращою і кращою. Як понад 300 років тому Страдіварі мав свої секрети виготовлення скрипок, так і сьогодні Бондаренко має свої. А секрет Страдіварі - у праці. Щоб виготовити одну скрипку майстрові потрібно півроку, а то й рік, треба багато вміти, знати, мати силу волі.

Сьогодні Михайло Бондаренко - заслужений майстер народної творчості, має почесні відзнаки та нагороди. Водночас він не вважається майстром, оскільки у реєстрі державного переліку професій, професії скрипкового майстра немає.

Дещо інакше виглядає ця справа у сусідній Росії, де професором В.І.Федюковим у 1996 році створено унікальну навчально-науково-виробничу лабораторію кваліметрії резонансової деревини. ЇЇ технічна база та колектив науковців дозволили започаткувати нову спеціальність “Стандартизація та сертифікація в лісохімічному комплексі”, а також відкрити профілюючу кафедру “Деревина та екологічна сертифікація”.

В Україні підготовку висококваліфікованих фахівців зі складання дерев’яних музичних інструментів можна розпочати вже сьогодні на базі факультету технології деревообробки Українського державного лісотехнічного університету за спеціальністю “Технологія виробництва дерев’яних музичних інструментів”. Для цього університет має належні матеріально-технічні засоби та відповідний професорсько-викладацький колектив, який давно проводить дослідження фізико-механічних та акустичних характеристик деревини. За результатами науково-дослідних робіт опубліковано десятки праць, захищено кандидатські дисертації, отримано авторські свідоцтва.

Базою практичної підготовки може служити львівська фабрика музичних інструментів “Трембіта”, на якій працюють відомі майстри. Так, під керівництвом директора фабрики М.В. Куземського налагоджено серійне та індивідуальне виробництво музичних інструментів: бандури (конструкції професора Герасименка) та гітари (конструкції Гриціва, Дейнеги, Варенюка та ін.). Це дозволяє розвинути їх масове виробництво і задовільняти попит на внутрішньому й зарубіжному ринках.

Деревина в усі часи була і залишається основним конструкційним матеріалом стосовно специфікації фізичних, резонансних, механічних і технологічних властивостей музичних інструментів.

Добираючи матеріал, важливо враховувати екологічне середовище зростання дерев та його вплив на формування властивостей деревини. Для якісних музичних інструментів народні майстри вибирають деревину із стовбурів дерев, що зростають у затінених місцях на кам’янистих берегах гірських річок. В таких умовах дерева ростуть повільно, завдяки чому їхня деревина формується рівномірно. За давньою традицією майстри розпочинають заготівлю хвойної деревини наприкінці квітня, коли зявляється молодий місяць. У зрубаного стовбура в цей період деревина біла, легка (не просякнута вологою), “здорова”, приємного запаху, не темніє, не намокає, не загниває і не піддається червоточині. Деревина весняного зрубу, за твердженнями музичних майстрів, має добрі резонансові харакетристики, легко піддається обробці. Стовбури листяних порід майстри заготовляють наприкінці вересня - початку жовтня, знову ж таки в пору нового місяця. Деревина осіннього зрубу важча за весняну (містить більше вологи), не загниває, без червоточини, довше сушиться , її легко обробляти. При заготівлі деревини листяних порід майстри віддають перевагу деревам середнього віку - від 20 до 30 років. У них деревина твердіша, середина стовбура спілодеревна (сухіша), ніж його заболонь, містить менше масляних речовин, “пісна”. У зрубаних дерев майстри відрізують ту частину стовбура, яка була повернута до сонця, вона якісніша, біла, має густіші й м’якші річні прирости, стійка до змін температури й вологості повітря, не деформується.

Клен-явір має добрі фізико-механічні та акустичні характеристики: твердість – 67 МПа, модуль пружності 9400 МПа, константа випромінювання – 8,9 м⁴/кгс. Відомі способи підвищення якості резонансової деревини шляхом вимочування її в лужному середовищі, у воді з бактеріями, а також природна витримка деревини в місцях її зрубу. Витримка і періодичне зволоження деревини в місцях її зрубу сприяє вимиванню ростової речовини із заболонної частини і тим самим забезпечує відкритість пор. Таким чином, в процесі зволоження її знімаються напруги, які утворились під час росту і запобігають появі напруг від всихання, що скорочує процес старіння деревини. Покращення резонансних характеристик деревини спостерігаємо при екстрагуванні її в ефірі, спирті або ацетоні з наступним сушінням. В процесі екстрагування з наступним сушінням деревина втрачає терпентин та інші екстрактивні речовини, що призводить до зниження її щільності. Найбільш ефективним екстрагуванням деревини є спосіб з використанням органічних розчинників. Оцінку придатності резонансової деревини ялини вивчають на основі вимірювань фізико-акустичних характеристик різними методами. Сучасна апаратура на базі лазерного інтерферометра дозволяє оцінювати ці характеристики. Вплив ультразвукових коливань з частотою 20 кГц на проходження рідин через деревину має позитивний результат на підвищення її резонансних характеристик. У заболонній деревині це явище проявляється більше ніж у спілій і характеризує ступінь глибини проходження рідин через деревину в процесі екстрагування. За допомогою оцінки фізико-акустичних характеристик деревини як матеріалу для виробництва високоякісних класичних чи концертних музичних інструментів можна відбирати матеріал з різних частин стовбура з бажаними властивостями. Для порівняльної оцінки деревину ялини і клена високої та низької якості досліджують на придатність у виробництві музичних інструментів. Резонансову деревину нижчої якості підбирали з різних регіонів східних Альп (Словакія) на висоті від 800 до 1900 м над рівнем моря, в Карпатах від 800 до 1200 м над рівнем моря, а також на північних схилах гір, де умови зростання протягом року приблизно ті самі.

Традиційно резонансову деревину ялини, найбільш придатну для виготовлення дек, майстри відбирати за зовнішніми ознаками дерев: кора маловідпадаюча, має сірий колір тощо. За допомогою бурава Преслера визначають ширину річного приросту. Найкращими резонансовими характеристиками наділена деревина із стовбурів у віці понад 150 років з шириною річних приростів 0,5 - 0,8 та 4,5 - 5,0 мм. Природне атмосферне сушіння резонансної ялини повинно бути не менше як 18 місяців. А для резонансної деревини, що призначена для дорогих музичних інструментів, період атмосферного сушіння є значно тривалішим, зазвичай від 20 і більше років.